Як поширювалися спеції в світі

Людство із самого початку свого існування прагнуло поліпшення та вдосконалення власного існування. Саме з цієї причини згодом стали з’являтися знаряддя праці, одяг, вдосконалювалася і їжа, у тому числі в повсякденне життя ще давніх людей увійшли і прянощі.

Навіть у епоху палеоліту, коли й вогонь добувати до ладу не вміли, давні люди змішували сире м’ясо з різними видобутими частинами рослин (клубні, коріння, плоди). Саме з тих часів можна і відраховувати історію спецій та прянощів та їх роль у культурі людства. А вже приблизно 50 000 років тому, людина цілеспрямовано стала використовувати рослинні добавки для поліпшення смакових якостей своєї їжі, хоча сіль увійшла в життя людини лише в 10 тисячолітті до н.е. І досі мистецтво вживання спецій та прянощів продовжує вдосконалюватися і відточуватись. Спочатку стародавня людина видобувала їжу, полюючи і збираючи придатні для їжі рослини, до вирощування справа дійшла значно пізніше. З розвитком цивілізацій прийшла і культура вирощування ароматичних та пряних рослин.

Залежно від географічного розташування різні цивілізації культивували різні приправи, проте культура споживання приправ прийшла в життя різних народів незалежно один від одного і тим не менш обмежувалася невеликим набором прянощів. А ось коли почала розвиватися торгівля, і прянощі стали товаром, людина стала вживати у багато разів більше різноманітних приправ.

Жителі Єгипту в споживанні приправ по праву займають одне з перших місць, вже 5 000 років тому там активно використовувався аїр (зараз ми його використовуємо як засіб народної медицини).

Вже в середині 2 тисячоліття до н.е. існували своєрідні “книги рецептів”, написані ще на папірусах. Вони рекомендували вживати в їжу корицю та шафран, аніс та коріандр, м’яту та полин. Навіть у гробницях фараонів вчені знаходили насіння деяких прянощів. Так само в Стародавньому Єгипті використовували прянощі не лише як добавки до їжі, а й як важливі лікарські косметичні засоби. Про властивості і користь спецій написано безліч древніх писань і трактатів, навіть серед їх ранніх зразків. На папірусах єгиптян були згадки про приготування ліків на основі ароматичних прянощів. Китайці почали використовувати корицю приблизно з 3 тисячоліття до н.е. До наших днів дійшли документи, датовані 2700 р. до н.е., де описується, що Імператор Хованг-ти вживав прянощі в медицині та кулінарії. Конфуцій так само не оминув тему спецій, він описував їх корисні властивості. Інші давньокитайські трактати розповідають, як придворні освіжали дихання, пережовуючи бутони гвоздики перед аудієнцією в імператора.

Пізніше, приблизно 2000 до н. е. в Індії їжею бідняків в основному був рис, вирощений на заболочених ділянках, але було ще зовсім небагато землі, де зростали тропічні прянощі. Місцеві жителі почали змішувати деякі з них, а саме чорний перець, імбир, кардамон, кокосове молоко і, звичайно ж, куркуму – виходила своєрідна яскрава жовта кашка-соус, яким приправляли пісний та несмачний рис. Саме ця древня кашка і увійшла в основу всесвітньо відомої тепер суміші прянощів – карі. Та й взагалі внесок індійців у культуру споживання та вирощування прянощів складно переоцінити – Індія – батьківщина таких найвідоміших спецій як чорний перець та куркума, мускатний горіх та імбир, кардамон та кориця.

Є багато згадок про місце спецій у житті мешканців Вавилону. Так відомо, що ще з 8 століття до н.е., місцеві жителі вживали в їжу кмин, чебрець, фенхель, кунжут, коріандр, кардамон, кріп, часник, цибуля і, звичайно, шафран. Вавилоняни, майстерні торговці, розповсюджували прянощі в багато країн цілими караванами та судами по річках Тигр та Євфрант. А в Ассирії в 7 столітті до н. прянощі займали важливе місце в житті сім’ї Імператора. Цар Меродах-Баладін створив і передав своїм спадкоємцям першу книгу порад щодо застосування та вирощування пряних рослин. Тільки у своїх царських садах він вирощував понад 60 сортів різних прянощів. У Персії в давнину вживали кілька видів таких знаменитих і вживаних зараз цибулі і часнику, а ще там широко використовували шафран і коріандр.

Більшість сучасних спецій були відомі і давнім грекам. Крім ароматних тропічних прянощів у Стародавній Греції культивували фенхель, кмин, м’яту, петрушку, майоран, лавр, шафран, цибулю та часник. Згадки про ці прянощі є і в книгах знаменитого давньогрецького лікаря Гіппократа та філософа Теофраста. Стародавній Рим, відомий своїм кулінарним мистецтвом, так само не залишив без уваги спеції і із задоволенням запозичив культуру їх вживання у греків. Римляни стали також широко використовувати сіль, яка стала важливою приправою, але не очолила список прянощів.

Тим не менш, араби на ринку спецій дуже швидко здобули заслужену першість. В арабських країнах використання прянощів набуло ознак мистецтва, а знання ароматичних пахощів було ознакою культури людини. Протягом 5 тис. років араби були майже монополістами над ринком торгівлі спеціями, вони караванами здійснювали постачання зі Сходу до Європи. Проходячи складний шлях до стародавнього міста Тир, спеції через море потрапляли в торгові міста Багдад і Басра. Однак, деяким країнам вдавалося оминати умови арабів та створити самостійні торгові шляхи. Наприклад, давньогрецькі купці налагодили зв’язки безпосередньо з індійськими торговцями і закуповували в них імбир, чорний перець і корицю, з Малої Азії вони возили дорогоцінний шафран, а у своїх середземноморських сусідів купували всім відомий і звичний лавровий лист.

Як уже говорилося, прянощі прирівнювалися за своєю цінністю до найдорожчих прикрас і щоб зберегти свою «владу» на цьому ринку, араби вигадували містичні та жахливі легенди, все, що стосувалося спецій, було оповите таємницею. Наприклад, були легенди про те, що в долинах коричного дерева просто кишать змії, а касії охороняють гігантські птахи. Ці легенди відлякували всіх бажаючих відшукати таємничі гаї та сади, де виростають рослини, з яких видобувають дорогоцінні спеції.

Довго араби тут утримували лідерство, проте всьому приходить кінець, так у 332 до н.е. Олександр Македонський захопив Тир і Центр торгівлі перебрався спочатку до Карфагену, а потім до Олександрії і залишався таким, поки римляни не захопили владу в усьому Середземномор’ї. Протягом сотень років найбільшим постачальником і споживачем ароматних і смакових добавок стала Римська імперія. А коли в середні віки розвиток Європи занепав і дорогоцінні прянощі стали європейцям не по кишені. Пізніше коли турки захопили Багдад, католицька церква заборонила європейцям підтримувати торговельні зв’язки з мусульманами. Згодом монополія у торгівлі спеціями перейшла до Візантії, куди спеції привозили араби. У цей період європейці дізналися про такі спеції, як шафран і помаранць. А коли турки завоювали і Малу Азію, торгівля з Європою зійшла нанівець. За часів хрестових походів на завойовані турками землі війська хрестоносців поверталися додому не лише з відвойованими коштовностями, а й з не менш цінними спеціями – так європейці дізналися про мускатний горіх.

Приблизно в цей період відкрилася ще одна сторона використання прянощів, не тільки як харчової добавки, а для запашних масел і сумішей. Так само виникла ще одна торгова держава, що завоювала ринок спецій – Венеція, місцеві купці домоглися дозволу папи на торгівлю спеціями. Таким чином, згодом ринок спецій був розділений між Венецією, Пізою та Генуєю, які відкрили свої ринки в Індії. Проте, Венеція пізніше таки стала одноосібним європейським торговцем у торгівлі східними спеціями. Карл Великий відіграє важливу роль у вирощуванні та розповсюдженні спецій на території Європи. Він видав указ, за ​​яким європейці почали культивувати понад сімдесят видів рослин, серед них було чимало овочів і спецій. Серед них селера, петрушка, шавлія, естрагон, фенхель, кріп, пажитник та ін. У цьому указі наказувалося обробляти у садах 73 трави декоративних рослин та овочів.